Софія Київська

Софія Київська

Собор святої Софії — Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11—18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

Міститься на території Софійського монастиря, є складовою Національного заповідника «Софія Київська» (крім монастиря, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).

Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Святої Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

Історія Собору

Софійський собор

Координати: 50°27′10″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д.

Країна Україна Україна

Тип Культурний

Критерії I, II, III, IV

Об'єкт № 527

Регіон ЮНЕСКО Європа і Північна Америка

Історія реєстрації

Зареєстровано: 1990 (14 сесія)

Софійський собор (Київ) is located in Київська область Софійський собор (Київ)

CMNS: Софійський собор на Вікісховищі

У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком; в Новгородському літописі подія позначена 1017 та 1037 роками.

Засновником собору літописні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). Інші джерела дають можливість пов'язувати заснування собору з іменем Володимира Великого. Сучасник будівництва собору митрополит Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать», згадуючи Софійський собор, говорить, що в його створенні Ярослав завершив справу свого батька Володимира; німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький (†1018) згадує під 1018 роком функціонуючий Софійський монастир у Києві . Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко, підтримана кандидатом історичних наук В'ячеславом Корнієнком, висунула гіпотезу: храм закладено 4 листопада 1011, освячено 11 травня 1018, спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція побудована на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 роками; на підставі свідчень Іларіона та Тітмара.

Ця гіпотеза дискутується, її знайшли достатньо переконливою для святкування у 2011 р. 1000-річчя заснування Софійського собору ювілей відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО і за Указом Президента України.

Храм присвячено Софії — Премудрості Божій — одній з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Пізніше, коли поширилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Це пояснює його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура; інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.

За багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти, перебудови.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами. Увінчаний 13 верхами з банями, покритими свинцевими листами, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважали, що галереї прибудовані до собору пізніше; дослідження останнього часу довели, що вони пов'язані єдиним задумом, виникли водночас. Хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Стіни викладені з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

Дати

1051 — на київський престол в соборі висвячений митрополит Іларіон Київський.

1054 — в соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.

1055-1062 — собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.

1093 — в соборі поховали князя Всеволода І.

1113 — в соборі коронували Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха

1125 — в соборі поховали Володимира ІІ Мономаха

1154 — в соборі відбувся похорон князя В'ячеслава.

1169 — Київ захопив і зруйнував владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, забрав із Софії всі золоті речі, церковні реліквії, зокрема, ікону Пресвятої Богородиці.

1203 — під час боротьби за місто з Романом Мстиславичем собор пограбовано дружиною Рюрика Ростиславовича та союзними йому половецькими кланами.

1240 — під час зруйнування Києва ханом Батиєм Софіївський собор встояв, але був пошкоджений і пограбований.

1375 — собор ремонтував митрополит Кипріян.

1416 — Київ розграбував і спалив хан Едіґей, у 1482 — кримський хан Менґлі-Ґірей.

1497-1577 — собор залишався без догляду.

1577 — Богуш Гулькевич-Глібовський своїм коштом відремонтував собор.

1596-1633 — святинею заволоділи уніати, за свідченнями Реґінальда Гайденштайна: храм перебував у «жалюгідному стані», через це служби в ньому не проводились; вартував величезних коштів, структурою та майстерністю виконаних робіт не поступався константинопольським, венеційським.[6]

1633–1647 — нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою котрий добився повернення собору православній церкві, провів капітальний ремонт собору, оздобив його. Навколо собору спорудили дерев'яні монастирські будівлі, всю територію обнесли високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основними будівельними матеріалами були цегла та вапняно-піщаний розчин. Цеглу застосовували для мурування стін, склепінь, фундаментів. Внаслідок нерівномірності випалювання вона мала різні відтінки — від темно-червоного до світло-жовтого. Зазвичай всі внутрішні приміщення мали склепінчасті перекриття. У житлах стояли печі, оздоблені візерунчастими полив'яними кахлями, що надавало інтер'єрам особливого колориту.

1638 — при соборі засновано чоловічий монастир.

1651 — позолочено верхні малі куполи.

1654 — кияни затвердили у Софійському соборі рішення Переяславської ради про союз із Московією.

1690-1707 — митрополит Варлаам Ясинський провів капітальний ремонт собору (при матеріальній допомозі гетьмана Івана Мазепи): у галереях надбудовано поверхи, встановлено 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Спорудили нову муровану дзвіницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвіниця». Гетьман Іван Мазепа позолотив головний купол своїм коштом. Встановлено Дзвін Мазепа.

1697 — велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.

1699 — почалося спорудження нових кам'яних будівель навколо собору (тривало по 1767 р.). Збудовано дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), палати митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після реконструкції знаходимо характерні риси української барокової архітектури XVII—XVIII століть.

1786 — монастир скасовано, його землі секуляризовано.

1843-1853 — позолочено іконостаси. Надбудовано 4-й поверх дзвіниці.

1851-1852 — реконструйовано дзвіницю.

1917 — Комітет охорони старовини та мистецтва почав дослідження Софії.

29 квітня 1918 — у соборі єпископ Никодим (Кротков) миропомазав Павла Скоропадського на гетьмана всієї України.

1921 — у Софії Всеукраїнський церковний собор висвятив протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України УАПЦ.

1928–1930 років Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію, яка врятувала собор від знищення більшовиками (секретар комісії — Барвінок Володимир Іванович).

1934 — територію Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником.

Комуністичний уряд заборонив служіння в соборі. Всі золоті та срібні речі (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, решту — спалено.

У вересні 1941, за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка, більшовики намагалися замінувати та підірвати собор, але німецькі сапери запобігли цьому.

1943 — за гітлерівської окупації Києва експонати Софіївського архітектурно-історичного музею розграбовано, частину дорогих ікон, фотоархівів вивезли до Німеччини.

1950-ті рр. — у соборі провели реставрацію, під час якої виявили та відкрили фрески 11 століття (фрагментарно, там, де вони збереглися), відновили фрески 18 століття.

1990 — ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Зараз — Національний заповідник «Софія Київська».

У 2006 році представники п'яти православних церков прочитали першу спільну молитву за Україну в Софійському соборі.

Херсонес Таврійський

Історія Херсонеса є частиною історії Давньої Греції, Давнього Риму, Візантії, Київської Русі. Адже саме тут, у Херсонесі, згідно з літописними даними, відбулося велике Таїнство – Хрещення Київського князя Володимира, який потім поширив християнство на всю Київську Русь…

Херсонес Таврійський – таку назву носило місто, засноване давньогрецькими колоністами понад дві з половиною тисячі років тому на південному заході Кримського півострова.

Слово „Херсонес” зазвичай перекладають з грецької як „півострів”. Місто дійсно було розташоване на невеличкому півострові поміж двох бухт. Таври – войовниче плем’я, що заселяло сусідні гористі місцевості, – спричинили народження епітету „Таврійський”, тобто „розташований на території таврів”.

Територія сучасного заповідника охоплює межі стародавнього грецького міста – Херсонеса Таврійського, що виникло тут, на узбережжі Чорного моря, у V ст. до н.е. Місто було огороджене могутніми оборонними стінами і розплановане за схемою, поширеною тоді у грецькому та римському світах. До наших днів збереглося багато давніх споруд. Серед них – елліністичний театр, римська цитадель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, обладнання для засолювання риби, колодязі тощо.

У кінці XIV ст. навала кочівників поклала кінець існуванню міста, а його руїни поховала земля. Лише у 1827 р. тут розпочалися розкопки, які майже відразу принесли Херсонесу ще одну назву – „Руська Троя”. Масштаб досліджень та велика кількість археологічних пам’яток, що потребують збереження, спонукали до створення Національного заповідника „Херсонес Таврійський”.

Територія Херсонеса досліджується археологами уже 180 років. За цей час відкрито понад третину міста. Серед археологічних знахідок є унікальні – присяга громадян Херсонеса ІІІ ст. до н.е., декрети, фрески, мозаїки, шиферні ікони християнських храмів, написи-присвяти, численні побутові предмети. Загалом музейні зібрання заповідника нараховують понад 200 тисяч експонатів.

Згідно з літописом „Повість временних літ”, у 988 р. Київський князь Володимир, здійснивши напад на Херсонес, примусив Візантію видати за нього заміж царівну Анну, а потім хрестився та вінчався з нею. При цьому охрестилась і дружина (військо) князя. Після цього князь Володимир з Анною, дружиною і грецьким духовенством прибув до Києва, де того ж 988 р. відбулося славнозвісне хрещення киян у річці Дніпро.

На місці руїн хрещальні князя Володимира у 1861 р. було закладено собор в ім’я Хрестителя Русі. Нині Володимирський собор у Херсонесі реконструйований та є символом Хрещення Русі.

Сьогодні Ви зможете провести у заповіднику цілий день, розглядаючи численні експонати або просто насолоджуючись прогулянкою по території стародавнього городища. Можна здійснити й віртуальну екскурсію, скориставшись картою, на якій позначені розкопані ділянки міської території. А ті, хто особисто бажає взяти участь у розкопках, можуть зробити це, попередньо домовившись з адміністрацією.

На замітку

Місто Севастополь розташоване на південному заході Кримського півострова, на узбережжі численних (понад 30) бухт Чорного моря. Севастополь – один із 27 адміністративних регіонів України. Відстань від Києва – 935 км.

Довідково

Адреса: 99045 Крим, м. Севастополь, вул. Древня, 1.
Тел.: (0692) 24-13-01.
Години роботи у літній період – з 9:00 до 20:00, у зимовий – з 9:00 до 17:00. Без вихідних (окрім 1 січня).

Софіївка. Історія

Історія

1. Софіївка при Потоцьких (1796 – 1831)

Іонічне море в уманьській Софіївці

Парк був заснований в 1796 році графом Станіславом Феліксом Щенсним Потоцьким (Stanisław Szczęsny Potocki) (1751 – 1805) на території його володінь в Правобережній Україні в місті Умань. Відкриття ж Софіївки відбулося лише в травні 1800 року, що було пов’язано з повінню 1799 року, і приурочене до іменин дружини графа – Софії Глявоне-Вітт-Потоцької (1760 – 1822), на честь якої й названо парк.

Автором і первісним архітектором Софіївки був артилерійський офіцер Речі Посполитої Людвіг Метцель (1764 – 1848), який доводився Потоцькому племінником по гілці свояка (Фредеріка Алоїзія Брюля).

Загальна вартість облаштування парку, разом з платнею кріпаків згідно генерального чиншу, склала 2 мільйони карбованців сріблом.

Тарпейська скеля в уманьській Софіївці

Спочатку в’їзд до парку був з боку оранжереї (з боку Уманський державного аграрного університету), а композиція комплексу розташовувалася уздовж русла річки Кам’янки (до 1796 року – р. Багно), яке стало підставою водної системи парку. Згідно початкового плану споруди найбільшого в Європі парку, задуманого Метцель, були створені:

• Водна система, що складається з взаємозв’язаних ставів, водоспадів, шлюзів і рік: Верхній став (8га), Ахерусійское озеро, Нижній став (1,1 га), р.Коціти, р. Стікс, р. Океан, р. Мнемосіна, р. Ахеронт, р. Флегетон, р. Лета, водограй Семиструмень;
• Скелі Левкадська і Тарпейська;
• Гроти Венери, Горішок, Страху і сумнівів;
• Скульптури.

Водоспад в долине Велетнів в уманьській Софіївці

Після смерті Станіслава Потоцького (14 березня 1805р.) Софіївки переходить у спадок до його старшого сина від першого шлюбу з Юзефіною Амалією Мнішек (1752-1798) Єжи (Юрію) Щенсному (Szczęsny Jerzy Potocki) (1776 – 1810). Спадкоємець поступається володіння повітовим містом Уманню та разомі з ним Софіївку мачусі – Софії Вітт-Потоцькій, з якою у них був багаторічний любовний зв’язок, в обмін на погашення своїх боргів у розмірі 30 мільйонів польських злотих.

У зв’язку з необхідністю погашення боргів пасинка і чоловіка (7,5 мільйона польських злотих), Софія в 1808 році намагається продати російському царському уряду повітове місто Умань разом з Софіївкою. Ця угода так і не була укладена, хоча власниця особисто зверталася до Олександра I (1777 – 1825) у 1810 році з проханням прискорити хід розгляду питання.

До 1813 року парк підтримувався в чудовому стані завдяки старанням її творця Л. Метцеля. Але після його від’їзду до Варшави на посаду начальника управління сухопутних і військових шляхів сполучення Польського королівства, Софіївка не отримує належного догляду.

Ріка Стікс в уманьській Софіївці

У 1815 році поема “Zofiówka”, написана в 1806 році польським письменником Станіславом Трембецький (1737 – 1812) і перекладена, на замовлення Софії Вітт-Потоцької, на французьку мову, видається у Парижі і приносить Софіївці загальноєвропейську популярність.

Однак і у володінні тієї, в ім’я любові до якої був заснований, парк перебував недовго. Після тривалої онкологічної хвороби в Берліні 22 листопада 1822 року Софія померла, а її забальзамоване тіло в кареті з віялом в одній руці і букетом – в іншій було привезено в Умань і поховано в склепі біля Базілянського собору.

Острів Ітака в уманьській Софіївці

Після кончини Софії, маєток переходить до її сина Олександра (Aleksander Potocki) (1798 – ), який повертає Софіївці колишню красу, а так само доповнює архітектуру парку новими творами, встановлюючи статуї на Кавказькій гірці – Т. Костюшка та на Єлисейських полях – Ю. Понятовського. У володінні Олександра в 1829 році складається опис флори парку А. Андржеєвським.

У зв’язку з підозрою Олександра Потоцького у зв’язку з польськими повстанцями (повстання 1831 року), хоча він і спростовував це у своїй особистій кореспонденції, маєтки його, після придушення повстання 21 жовтня 1831, були секвестрованих на користь Російської держави.

2. Софіївка – Царицин сад (1831 – 1859))

Павільйон Флори в уманьській Софіївці

Незважаючи на реквізування, Софіївка перебувала в управлінні Олександра Потоцького до 13 березня 1832 року, коли була передана Київській казенній палаті, а пізніше в тому ж році – в дар Олександрі Федорівні (1798-1860) чоловіком – імператором Всеросійським Миколою I (1796 – 1855). На знак підтвердження цього в 1850 році на Кавказькій гірці демонтується постамент Тадеуша Костюшко і встановлюється бронзова статуя цариці.

З 1836 по 1859 роки парк Софіївка знаходиться у веденні Управління військових поселень, а головним садівником в той час був Карл Ферре.

Завдяки прокладці в 1838 році вулиці Садової, а в 1853 році переобладнання вулиці в шосе, парк стає більш доступним для відвідувачів, що дає новий поштовх до його подальшого розвитку:

Острів Анти-Цирцеї в уманьській Софіївці

• Облагороджується головна алея і джерело Залізна рура (1838);
• Зводяться альтанки Грибок і Китайська (1841);
• Біля центрального входу зводяться дві башти в готичному стилі (1844);
• Закінчено зведення кам’яного павільйону в готичному стилі на острові Анти-Цирцеї у Верхньому ставку і павільйону Флори за проектом К. Раппонета (1845);
• За наказом Миколи I зноситься павільйон у готичному стилі і споруджується в стилі епохи Відродження за проектом А. І. Штакеншнейдер на острові Анти-Цирцеї (1850);
• В’їзні вежі перебудовують за проектом А.І.Штакеншнейдера в античному стилі (1852),
• Засипається грот Аполлона, а на його місці встановлюється обеліск з позолоченим триголовим орлом на честь відвідин парку Миколою I (1856);
• Встановлюється фонтан Змія (бл. 1852-1859).

3. Головне училище садівництва Росії в Софіївці (1859 – 1929)

Партерний амфітеатр в уманьській Софіївці

За вказівкою імператора Всеросійського Олександра II (1818-1881) в 1859 році Софіївка була перейменована в “Уманський сад Головного училища садівництва” після передачі її у відання Головного училища садівництва Росії.

У 1870 році Софіївку знову спіткала повінь – була розмита дамба Червоного ставка і потік пройшовся по центральній частині парку.

1889-1890рр. за проектом Василя Васильовича Пашкевича (1856 – 1939) в парку на площі 2 га закладається дендрарій (Англійський парк). Проте основна робота в цей період була спрямована на підтримку парку у первісному стані.

Загальна площа парку в 1897 році становила 152 га, а кількість примірників декоративних і плодових рослин досягла 382 тисяч.

Після революції 1917 року Софіївка була націоналізована і перейменована в 1919 році в “Парк імені III Інтернаціоналу”.

4. Державний заповідник Софіївка (1929 – 1955)

Фонтан Змія в уманьській Софіївці

Постановою Раднаркому УРСР за N26/630 від 18 травня 1929 року Софіївка була оголошена державним заповідником і визнана самостійною організацією, яка кілька разів передавалася в підпорядкування різних відомств (Наркомзем, управлінню заповідників, управлінню архітектури і т.д.). При цьому частина території парку залишилися в підпорядкуванні аграрного університету.

У 1945 році парк знову був перейменований і отримав назву “Уманський державний заповідник” Софіївка “. А в 1946 році були виділені кошти на реставрацію парку в розмірі одного мільйона рублів, за рахунок якого були відновлені архітектурні елементи парку, статуї і алейна система парку.

На площі в 20 га на території парку створюється декоративний розсадник, призначений для збагачення флори Софіївки.

5. Академія наук УРСР у Софіївці (1955 – 1980)

Грот Аполлона в уманьській Софиевке

У 1955 року 26 вересня Софіївка переводиться в підпорядкування Центрального ботанічного саду АН УРСР.

У цей період відбувається збільшення площі парку за рахунок земель Уманського міськкомунгоспу (6,19 га), Уманського сільськогосподарського інституту (9,5 га) – у 1958 році та військовій частині (5,1 га) – в 1972 році. Роботи з благоустрою парку не припиняються: проведено ремонт Рожевого павільйону, поліпшується дорожньо-алейна система, замінюється на металеву огорожа центрального входу.

У 1956 році всі скульптури в парку замінені на копії з органічного скла або гіпсу, а оригінали були передані в сховище.
Головна алея в 1974 році доповнюється джерелом Срібні струмки, створеним за проектом Є.Лопушинської.

У ніч з 3 на 4 квітня 1980 року Софіївку знову спіткало стихійне лихо – селевий потік, викликаний інтенсивним таненням льодів після сніжної і морозної зими. Сліди його і зараз можна помітити по відмітках на корі дерев головної алеї на висоті 3м. Пошкодження включали в себе значні руйнування елементів архітектурного ансамблю парку (мости, дамби, статуї, алейно-шляхове покриття) та флори парку.

6. Дендропарк Софіївка (1980 – )

Струмок у діброві Звіринець (Софіївка)

Після природної катастрофи 1980-го року в найкоротші терміни (чотири місяці) були усунені пошкодження близько п’ятдесяти паркових об’єктів.
У період з 1980 по 1993 рік на ряду з освоєнням нових територій, яке полягало в організації адміністративно-господарської частини (будівля гаражів, бібліотеки, водонапірна башта і т.д.), іде відновлення раніше втрачених об’єктів парку: відновлена альтанку Грибок, Ахерусійское озеро за проектами Є. Лопушинської.

23 січня 1991р. Софіївка отримує статус самостійної наукової-дослідної установи Національної академії наук України.

Озеро Нерестовище в уманьській Софіївці

Згідно розпорядження Президента України від 1993 року проводилася підготовка до святкування 200-річчя дендрологічного парку “Софіївка”, в рамках якої були створені архітектором Ю.Калашником передпарковий ансамбль (Малий сад з джерелом Залізна рура), відновлені ставки Грекової балки (ліщинові став, Нагорний став, Лісове озеро), реставровано архітектурні елементи парку (підземна річка Ахеротон, Чортів міст, партерний амфітеатр, грот Діани, Амстердамський шлюз, Павільйон Флори, Китайська альтанка, Фазанник, Рожевий павільйон), відновлена бронзова скульптура Орел на обеліску і грот Аполлона.

28 лютого 2004 Указом Президента України парк отримав статус національної установи і ім’я “Національний дендрологічний парк” Софіївка “. Роботи з відновлення й розширення парку не припиняються і зараз.

Продовження…

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Черкаська область, м. Умань, вул. Київська, 12 а.

Тел. (04744) 3-63-19, 3-61-11, тел. / факс 3-72-94.

Офіційний сайт: http://www.sofiyivka.org.ua

Хортиця - краса української історії

Острів Хортиця – найбільший острів на Дніпрі, унікальність якого – у рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів, пам’яток геології, культури, історії…

Хортиця

Основу найбільшого острова на Дніпрі (довжина 12, ширина, в середньому, 2,5 км, загальна площа – 2360 га) складають граніти і гнейси, яким близько двох мільярдів років. Природна унікальність Хортиці в тому, що тут у мініатюрі представлені зразки всіх ландшафтних зон України.

Дуже важливою та значущою є історична спадщина цього краю. Саме тут, за однією з версій, навесні 972 р. загинув Київський князь Святослав Ігоревич – одна з найяскравіших постатей давньої історії України. Вважається, що з Хортиці вирушали у козацькі походи проти поляків оспівані українським народом Северин Наливайко, Криштов Косинський, Іван Сулима. Бував тут і гетьман Петро Сагайдачний зі своїм військом. Саме на Хортиці Богдан Хмельницький отримав підтримку реєстрових козаків у часи Визвольної війни у 1648–1654 рр.

Розкопки, проведені археологами заповідника, дають підстави стверджувати, що один із прототипів Запорозької Січі, її предтеча, існувала на Хортиці біля плавневої частини. Саме тут виявлено військове поселення Х–ХІV ст., а окремі знахідки (зброя, кераміка) свідчать про те, що коріння цього унікального об’єкта сягає глибше на кілька століть. У п’яти досліджених „напівземлянках” (археологи називають їх „куренями”) мешкали оборонці не лише Хортиці, а й частини південних рубежів тогочасної української держави. Сьогодні завершилося будівництво історико-культурного комплексу “Запорозька Січ”, яке розпочалося у 2004 р. на свято Покрови, у День українського козацтва. Комплекс „Скіфський стан” нараховує одинадцять курганів – „живих”, реконструйованих та стилізованих. Кургани (найстаріший із них споруджений представниками культур доби бронзи у ІІІ тисячолітті до н.е., а наймолодший – скіфами у ІІІ ст. до н.е.) розташовувалися кількома групами на узбіччі так званого Скіфського шляху, що колись проходив уздовж Хортиці її серединною, підвищеною частиною. Сьогодні на курганах установлено стародавні скульптури, людиноподібні стели, гармати, ступи, корита, жорна, скульптури, кам’яні стовпи та хрести – знайдені у навколишніх селах і привезені на Хортицю. У Музеї історії запорозького козацтва, відкритому на території заповідника у 1983 р., зібрано понад 30 тис. експонатів, які охоплюють історичний період від палеоліту до ХІХ ст. н. е. Експозицію доповнюють чотири діорами. Переважна більшість експонатів знайдена саме на Хортиці. Це – кам’яні знаряддя праці, кераміка, зброя, якорі, фрагменти старовинних човнів, стовбур дуба, який був зрубаний кілька тисячоліть тому і стільки ж пролежав на Дніпровському дні.

Улітку 1843 р. 29-річний Тарас Шевченко, подорожуючи Україною, побував і на Хортиці. У травні 2005 р. з допомогою краєзнавців визначено маршрут, яким ходив по Хортиці поет, та оздоблено його сімома гранітними брилами. На брилах висічені рядки із творів Великого Кобзаря, де згадується Хортиця і „Великий луг запорозький”. Таким чином виник меморіально-туристичний маршрут „Тарасова стежка”, який полюбився запорожцям та гостям Хортиці.

На замітку

Хортиця – найбільший острів на Дніпрі, розташований у районі міста Запоріжжя, нижче Дніпрогесу. Відстань від Києва до Запоріжжя – 568 км.

Києво-Печерська Лавра

Відіграючи значну роль в об’єднанні східних земель як духовний, соціальний, культурний та просвітницький центр, Києво-Печерська лавра мала заслужену славу не лише на території Київської Русі, а й у Польщі, Вірменії, Візантії, Болгарії та інших країнах…

Сьогодні Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник – найбільший музейний комплекс України, де зосереджено 144 споруди, 122 з яких – пам’ятки історії і культури. Серед них – 2 унікальних підземних комплекси, храми, пам’ятки архітектури XI–XIX ст., численні виставкові приміщення.

Також на території заповідника розміщені музеї: Музей книги і друкарства України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей історичних коштовностей України. У музеях і фондах можна побачити рукописи старовинних книг, ікони, колекції тканин і вишивок, роботи з дорогоцінних металів, стародавні гравюри та витвори сучасних митців.

На території заповідника знаходиться і Києво-Печерська лавра – видатна пам’ятка не лише української, слов’янської, але й загальносвітової культури. Беручи до уваги винятковість архітектурного ансамблю, роль Лаври у розвитку вітчизняної та світової культури, науки й освіти, 14-та сесія міжнародного комітету ЮНЕСКО у 1990 р. внесла Києво-Печерську лавру до «Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО».

Києво-Печерська лавра – православний монастир, заснований у 1051 р. монахами Антонієм і Феодосієм поблизу Києва. В ХІ ст. монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства у Київській Русі. У ХІІ ст. монастир отримав статус «лаври» – головного великого монастиря.Назва лаври «Печерська» походить від слова «печери», бо саме у печерах на її території оселялись перші монахи. Частими відвідувачами печерного монастиря були князь Ізяслав, син Київського князя Ярослава Мудрого та київська знать, яка жертвувала кошти на будівництво наземного храму та келій.

Монахи Києво-Печерської обителі і, насамперед, відлюдники, вирізнялися високою моральністю та подвижництвом. Це притягувало до Лаври освічених людей. Монастир став своєрідною академією православних ієрархів. Тільки до початку XIII ст. з числа його іноків у різні міста Київської Русі було призначено 50 єпископів.

Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, вона була центром літописання. Тут перекладалися на церковнослов’янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці –Нестор, Никон, Сильвестр. У ХІІІ ст. було укладено „Києво-Печерський патерик” – важливе джерело історії Києва.

Протягом століть на території Києво-Печерської лаври здійснювалося масштабне будівництво. Наприкінці ХІІ ст. навколо Лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 р. вони були зруйновані ордами Батия). У 1698-1701 рр. паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731–1744 рр. зведено велику лаврську дзвіницю, висота якої – 96,52 м.

Більшість лаврських споруд датується XVII–XVIII ст. і є прекрасними зразками українського бароко в архітектурі. З XII ст. збереглася майже у первозданному вигляді одна церква – Троїцька надбрамна церква над воротами головного входу в Лавру. Вона вистояла, незважаючи на численні війни, пожежі та інші нещастя, яких зазнавала Лавра впродовж своєї історії.

На замітку

Київ – столиця України, найбільше за чисельністю населення місто, розташоване на півночі центральної частини України на берегах річки Дніпро. Київ – культурний, урядовий і науковий центр України.

Довідково

Адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9.
Тел.: (044)280-30-71, (044)280-75-71, 8 (044) 280-11-77.
Час роботи: без вихідних (окрім 1 січня). У літній період – з 9:00 до 19:00, печери – до 17:00, каса на вхід – до 18:00. У зимовий період – з 9:30 до 18:00, печери – до 16:00, каса на вхід – до 17:00.

Місто Камянець.

Місто Кам’янець

Область: Хмельницька

Кам’янець-Подільський – місто, що зберегло дух середньовіччя. Своєрідність і унікальність його полягають у гармонійному поєднанні ландшафту з містобудівною структурою середньовічного міста, в якому військові інженери, використовуючи чудові природні властивості, створили фортифікаційну систему, що не має аналогів у Європі.

Кам’янець-Подільський хоч не є обласним центром, проте займає третє місце після Києва та Львова за кількістю пам’яток старовини і культури.

Національний історико-архітектурний заповідник „Кам’янець” є одним із найстаріших на території України. Загальна площа заповідника сягає 121 га та налічує майже 200 пам’яток архітектури.

До творення неповторного архітектурного обличчя міста у різні періоди історії доклали майстерності своїх рук архітектори й скульптори з Італії, Нідерландів, Вірменії, Польщі, Франції, Туреччини та ін.

Сьогодні чимало туристів висловлюють захоплення вдалим поєднанням потужних оборонних мурів міста, Старого замку (XII–XVIII ст.) та високих стрімких скель каньйону річки Смотрич. Не менш привабливий для любителів фортифікації і комплекс укріплень Нового замку, збудований у XVII ст., що є єдиним збереженим зразком такого типу споруд нідерландської школи.

Неабиякий інтерес викликає і унікальний Замковий міст, що сполучає Старе місто із Замковим комплексом. Досі існує немало суперечок щодо його походження. Деякі науковці стверджують, що міст було закладено ще римлянами у II ст. під час походу Траянового війська на Дакію.

До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію. Так, наприклад, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, виділені папою римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця глибиною 40 м і в діаметрі 5 м, видовбана у скелі. Досі тут збереглося величезне дерев’яне колесо з пристроєм для підняття води на поверхню.

У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії. У західному бастіоні реконструйовано оборону замку 1672 р. під час турецької навали. У східному бастіоні розміщено експозицію, присвячену історії легкої метальної зброї на Поділлі, де відвідувач може вистрілити з арбалета та відчути себе середньовічним воїном. До нашого часу збереглася система ходів і казематів.

Сьогодні за попередньою домовленістю можна стати учасником нічної театралізованої екскурсії по Старій фортеці. Екскурсію у вежах (баштах) і підземеллях фортеці проводить кам’янецький „староста” та його „свита”, які цікавими розповідями, піснями, танцями не лише знайомлять екскурсантів з історією замку та озброєнням, а й створюють неповторне відчуття подорожі у часі.

Відвідувачі музею мають змогу також покататися на конях, постріляти з арбалетів та луків, власноруч викарбувати пам’ятну монету. За погодженням з адміністрацію на території можливе проведення корпоративних заходів: концертів, весіль, ювілеїв, офіційних вечерь, прийомів, конференцій, рекламних та доброчинних акцій тощо.

На замітку

Кам’янець-Подільський – місто обласного підпорядкування, центр Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Розташоване на відстані 503 км від столиці України – Києва – та за 102 км від обласного центру – м. Хмельницького.

Довідково

Адреса: 32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. П’ятницька, 9.

Тел.: (03849) 239-45.